Визначення проблематики дослідження

На сучасному етапі розвитку українського суспільства проблема реалізації прав особистості, у тому числі її особистих немайнових прав, набуває особливого значення та висуває нові вимоги до якості законів України, правових інститутів, їх значимості, ефективності, ступеня впливу на людські якості та хід розвитку суспільства.

Багаторічний досвід у сфері адвокатської діяльності, робота помічником депутата Харківської обласної ради в комісії з правових питань, регуляторної політики, законності, громадського порядку, боротьби з корупцією та злочинністю, а також досвід у правозахисній сфері дозволяють із впевненістю стверджувати, що питання реалізації прав дітей є одним із найактуальніших на сьогодні. На жаль, воно не викликає достатнього наукового та практичного інтересу, оскільки не має економічного змісту та матеріальної складової, як, наприклад, інститут майнових відносин у цивілістиці. Однак саме розвиток і досконалість наукового та нормативного забезпечення здійснення особистих немайнових прав такої незахищеної верстви населення, як діти, значною мірою визначають рівень правової системи сучасної європейської держави.

Окреслення проблематики будь-якого наукового дослідження є певною мірою визначальним, оскільки спрямовує автора на вирішення саме тих питань, які чітко сформульовані та визначені ним ще на початку його наукової роботи. Це певною мірою дисциплінує, не дає захопитись більш теоретичними питаннями, чи навпаки, проблемами правозастосовної діяльності, відхилившись від предмета чи навіть об’єкта наукового дослідження. Також це дозволяє сформувати позицію автора та провести її чіткою лінією через всю наукову роботу, що, в свою чергу демонструє межі проведеного наукового дослідження, його взаємозв’язок із наявними проблемними питаннями та способами їх подолання і, як наслідок, сприятиме його подальшому адресному розумінню, застосуванню та висловленню конструктивної критики.

Проблеми прав людини взагалі та особисті немайнові права здавна хвилювали вчених-цивілістів, тому їх цивільно-правовому регулюванню на різних етапах розвитку та становлення, здійснення, захисту, охорони присвячували свої роботи вітчизняні та закордонні автори. Визначальними та фундаментальними серед них можна вважати праці таких дореволюційних цивілістів, як: Ю. С. Гамбаров, Д. Д. Грімм, К. Д. Кавєлін, М. М.Ковалевський, М. М. Коркунов, Д. І. Меєр, С. А. Муромцев, К. О.Неволін, Є. В.Пассєк, С. В. Пахман, Л. І. Петражицький, К. П.Победоносцев, Й. О. Покровський,

B. І. Синайський, П. П.Цитович, Г. Ф. Шершеневич, а також роботи цивілістів радянського та пострадянського періодів: М. М. Агаркова,

C. С. Алексеева, С. М. Братуся, Д. М. Г енкіна, Е. П.Г аврилова,

В. П. Грибанова, О. М. Ерделевського, М. Д.Єгорова, В. А. Жакєнова,

Т. І. Ілларіонової, О. С. Іоффе, Ю. Х.Калмикова, Я. І. Канторовича,

В. М. Корецького, Л. О.Красавчикової, О. О. Красавчикова, С. Н. Ландкофа, О. Л.Маковського, М. С. Малєїна, М. М. Малєїної, В. Ф. Маслова,

В. О. Ойгензіхта, М. К. Почанського, В. К. Райхера, В. О.Рясенцева,

О. П. Сергєєва, Є. О. Суханова, Ш. Т.Тагайназарова, В. О. Тархова,

В. С. Толстого, Ю. К. Толстого, К. А.Флєйшиц, Р. Й. Халфіної,

Б. Б. Черепахіна, К. Б.Ярошенко та ін.

Вагомий внесок у розвиток та дослідження особистих немайнових прав у наш час зробили праці: Ч. Н. Азімова, І. А. Безклубого, Д. В. Бобрової, Т. В. Боднар, В. І.Борисової, О. В. Дзери, А. С. Довгерта, І. В. Жилінкової, В. І.Кисіля, В. М. Коссака, О. В. Кохановської, Н. М. Крестовської,

O. Д. Крупчана, Н. С. Кузнєцової, І. М. Кучеренко, В. В.Луця,

P. А. Майданика, Г. К. Матвєєва, О. О. Мережка, О. А.Підопригори,

0. О. Підопригори, О. А. Пушкіна, З. В.Ромовської, М. М. Сібільова,

1. В. Спасибо-Фатєєвої, Є. О.Харитонова, Я. М. Шевченко, Р. Б. Шишки та інших.

Особливої уваги заслуговують останні сучасні наукові роботи, що присвячені дослідженню захисту прав дітей взагалі і їх особистих немайнових прав, авторами яких є: С.

O. М. Бандурка, Н. І. Бєсєдкіна, В. І. Бобрик, С. Б. Булеца, Є. В. Григорович,

Н. О.Давидова, О. М. Єрмолова, О. М. Калітенко, С. М.Клейменова,

Н. В. Коробцова (Устименко), Л. О. Корчевна, Л. В. Красицька,

P. О. Стефанчук, О. О. Кулініч, Б. К.Левківський, Л. В. Малюга,

О. М. Мельник, Є. О. Міхно, A. Н. Ніязова, М. Л. Нохріна (Апраніч), Н. В. Павловська, B. П. Паліюк, О. А. Пешкова, О. О. Пунда,

Г. Б.Романовський, Л. А. Савченко, І. В. Саприкіна, В. С. Синенко,

А. В.Соловйов, C. Г. Стеценко, Є. В. Толстая, Т. А. Умаров, Л. В.Федюк, А. О. Церковна, С. І. Чорнооченко, М. Л. Шелютто, С. І.Шимон та інші.

Вказані вчені зробили вагомий внесок у розвиток цивільного права, в тому числі і в наукову розробку проблематики здійснення прав дітей, але реалії сьогодення вимагають перегляду процедур реалізації в Україні прав дитини, передбачених Конвенцією ООН про права дитини і чинним законодавством. Адже до сьогодні в законодавстві практично відсутній принцип дотримання найвищих інтересів дитини, який є базовим у

Конвенції. До того ж політична та економічна криза, складна геополітична ситуація, в якій зараз опинилась Україна, також вносять свої негативні корективи щодо дотримання прав людини взагалі та стану забезпечення прав дітей.

Моніторинг забезпечення здійснення та захисту прав дітей має щоденно проводитись державними структурними органами виконавчої влади, інституту Президента України, Верховної Ради України, а також великою кількістю вітчизняних та закордонних громадських правозахисних організацій. Усі вони наголошують на тому, що з часу незалежності України зроблена велика кількість позитивних кроків з удосконалення інституту забезпечення прав дитини. Однак невирішеними залишається дуже багато питань.

Ще у 1991 році Україна приєдналась до Конвенції ООН про права дитини, взявши на себе зобов’язання впроваджувати на національному рівні забезпечення та захист прав дитини.

Згідно зі ст. 44 Конвенції ООН про права дитини, з метою розгляду прогресу, досягнутого державами-учасницями щодо виконання зобов’язань, взятих згідно з цією Конвенцією, кожні 5 років держави-учасниці мають звітувати перед Комітетом ООН з прав дитини щодо вжитих заходів стосовно забезпечення та захисту прав дитини на своїй території.

Україна підготувала об’ єднані третю та четверту періодичні доповіді, що була заслухана Комітетом ООН з прав дитини під час 56-ї сесії, яка відбулась у Женеві на початку 2011 р. За результатами розгляду Доповіді Комітет з прав дитини виніс відносно України свої Заключні Зауваження. Експерти, які займаються питаннями прав дитини, передбачали велику кількість зауважень, зважаючи на реальний стан речей в Україні щодо забезпечення прав дитини та лише часткове виконання попередніх Заключних Зауважень.

Міжнародним співтовариством констатовано, що українське законодавство щодо забезпечення та захисту прав дитини залишається декларативним, більш того, не всі права дитини, визначені Конвенцією, забезпечені відповідними законами та взагалі розроблені відповідними галузями права.

Визначення дитини у національному законодавстві загалом відповідає стандартам Конвенції, однак важливим залишається питання недослідженості та відсутності нормативного регулювання поділу дітей з урахуванням їх соціальної уразливості. Як наслідок, в Україні відсутній механізми правового забезпечення здійснення прав дітей вразливих груп. У законодавстві відсутні положення, які дозволяють розглядати таких дітей як представників уразливої групи, які потребують особливої уваги. Заяви про порушення від дітей груп ризику не розглядаються з належною увагою і ретельністю. Відмова враховувати особливі потреби дітей даної групи, відсутність законодавчо закріплених позитивних дій, спрямованих на забезпечення особливого захисту, дозволяє говорити про те, що дана група дітей взагалі піддається дискримінації.

Всіляко ігнорується право дитини на приватне життя. Національне законодавство взагалі не містить тлумачення й, відповідно, гарантій здійснення та захисту особистого життя дитини. Можна говорити про загальне нерозуміння концепції особистого життя дитини як такого та ставлення до дитини як до об’єкта зовнішнього виховного або освітнього впливу.

Прикладом можуть слугувати порушення права дітей на приватне життя в загальноосвітніх школах та навчальних закладах закритого типу (кабінки в туалетах, що не зачиняються, перегляд особистих листів та записок, публічне розголошення особистої інформації, майже вільний доступ до журналів та медичних карток), що пояснюється повним нерозумінням наявності цього права у дітей та його важливості, також прикладом є часті намаганням на власний розсуд визначити і захистити інтереси дитини.

Діти в Україні продовжують зазнавати насильства - в загальноосвітніх школах, у сімейних відносинах, при контакті з представниками правоохоронних органів, у закладах опіки та в дитячих будинках сімейного типу, нерідко трапляються випадки приниження гідності дітей. При цьому не існує дієвих механізмів ефективного виявлення та реагування на випадки насильства, а також механізмів забезпечення існуючих законодавчих норм, що забороняють фізичні покарання. Недосконалою і травматичною для дитини залишається процедура допиту дітей (свідків, потерпілих і обвинувачених у злочині).

Також не можна не враховувати рекомендацій міжнародних організацій стосовно зниження мінімального віку для звернення за допомогою та консультацією до лікаря без згоди батьків, встановлення мінімального віку для початку статевих стосунків, однак ці питання досі невраховані.

В Україні суттєво збільшилася кількість дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, влаштованих до прийомних сімей або інших сімейних форм виховання. Розвитку сімейних форм виховання дітей сприяли запровадження фінансування прийомних сімей із Державного бюджету України та Указ Президента України «Про першочергові заходи щодо захисту прав дітей» від 2005 року [376, с. 26]. Однак потреба у розширенні юридичного доступу до альтернативних сімейних форм влаштування дітей залишається актуальною.

Впродовж останніх років спостерігається позитивна тенденція до зменшення кількості відмов матерів від новонароджених дітей. Як результат, у 2009-2012 роках вперше за всі роки незалежності України відбувається тенденція до зменшення загальної кількості дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Проте це питання й досі є актуальним, а тому альтернативні форми влаштування дітей потребують неабиякої уваги.

Право дитини на сім’ю закріплено на законодавчому рівні і, перш за все, в Конвенції ООН про права дитини, Конституції України, Сімейному кодексі України тощо. Тільки виховання в сім’ї відповідає найкращим інтересам дитини.

У зв’язку з активізацією усиновлення дітей громадянами України, міждержавне усиновлення дітей щороку зменшується, оскільки найбільш запитуваних маленьких (віком до 7 років) і здорових дітей для усиновлення іноземцями фактично не залишається. Щодо наявності в Україні міждержавного усиновлення, суспільство поляризоване від категоричного «за» до категоричного «проти». Міжнародна громада критикує організацію цього процесу в Україні через відсутність ратифікації Україною Гаазької конвенції з цих питань. Україна, котра щорік віддає на усиновлення за кордон майже 2 тисячі дітей, досі не приєдналася до цієї конвенції. Нині в Україні фактично діють іноземні недержавні неприбуткові організації, які здійснюють усиновлення дітей.

Взагалі, питання усиновлення іноземцями в Україні відноситься до одних із найболючіших, навколо якого точиться багато дискусій та суперечок. Навколо міждержавного усиновлення створена ціла серія міфів, за допомогою яких відбувається маніпулювання як суспільною думкою, так і думкою вітчизняних законодавців.

Згідно з чинним законодавством України, іноземці можуть усиновити в Україні дитину, якщо вичерпані всі можливості влаштувати таку дитину в українську родину. Усиновлення українських дітей громадянами України завжди було, є і назавжди залишиться пріоритетним (до речі, так було б і в тому випадку, якщо б Україна приєдналася до Гаазької конвенції).

Дійсно, кількість українських усиновлень сьогодні значно зросла, але українські родини всиновлюють здорових дітей. Хворих дітей українські громадяни всиновлювати не бажають. Натомість, іноземці всиновлюють дітей з вадами розвитку, маючи більше фінансових можливостей для лікування, якого дитина потребує, але в Україні не може отримати. Саме іноземці стають батьками тих українських дітей, яких необхідно не просто лікувати, а навіть іноді рятувати. Через інститут міждержавного усиновлення наша країна сьогодні знайшла спосіб піклування про хворих дітей-сиріт.

Побудова підтримки системи національного усиновлення в Україні виключно на фінансовому стимулюванні призводить до збільшення випадків домінування матеріальної вигоди над ідеєю допомогти дітям, які залишилися без опіки. За останні кілька років ухвалено низку рішень та законопроектів, зміст яких на 90 % присвячений соціальній підтримці процедури національного усиновлення. Жодного рішення, постанови, закону стосовно посилення контролю за долею усиновлених закордон дітей прийнято не було. І лише починаючи з 2010 р., з метою посилення контролю над процесом усиновлення українських дітей іноземними громадянами, Національне Бюро Інтерполу проводить перевірки кандидатів усиновлювачів.

У всьому цивілізованому світі процес міждержавного усиновлення регулюється Г аазькою конвенцією, основні положення якої давно вбудовані в законодавство України. В Європі до Гаазької конвенції не приєдналася лише Україна і декілька балканських держав. Таким чином, жодна країна сьогодні не буде виходити з Гаазької конвенції для того, щоб укласти з Україною зовсім незрозумілі, не врегульовані міжнародним правом двосторонні угоди. Крім того, сьогодні в природі не існує таких угод, а тим більше проектів таких угод. Вони навіть не розроблені і, відповідно, не пройшли експертизи спеціалістів з міжнародного права Міністерства закордонних справ України. Для того, щоб розробити такі угоди, прийняти відповідні закони щодо міжнародних угод з питань усиновлення, не обов’язково вводити мораторій на усиновлення іноземцями. Ці два питання є абсолютно невзаємопов’язаними.

На даний час українське законодавство не передбачає діяльності іноземних організацій з усиновлення на території країни та забороняє посередницьку діяльність при усиновленні. А ст. 32 Гаазької конвенції передбачає, що посередники у справі усиновлення - юристи, перекладачі, інші консультаційні служби - не можуть отримувати немотивовану винагороду. Питання посередницьких послуг при усиновленні врегульоване в Україні особливим чином - заборонене. У той же час ст. 244 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) [504] «Представництво за довіреністю» дає право одній стороні представляти інтереси другої перед третіми особами, не обмежуючи сферу діяльності. Відсутність у законодавстві визначення поняття «посередницька діяльність» унеможливлює кваліфікувати дії тих чи інших осіб як посередницькі.

Посередництво при усиновленні в Україні існує, хоча і не врегульоване державою. Де-факто такі послуги надаються іне можуть не надаватися, оскільки усі іноземці, які усиновляють дітей з України, є громадянами країн- сторін Гаазької конвенції (за винятком Греції та США, які Конвенцію підписали, однак ще не ратифікували), і це зобов’язує їх дотримуватись норм цієї Конвенції. Україна ж, дозволяючи усиновлення дітей в країни-сторони Гаазької конвенції, з одного боку, визнає, що усиновлення за «гаазьким» принципом відповідає інтересам дитини і гарантує дотримання її прав та інтересів, а з іншого - відмовляється від уніфікації процедури усиновлення в Україні з процедурою держав, в які усиновлюються діти з України.

Для того, щоб міждержавне усиновлення вивести зі сфери діяльності тіньових структур, необхідно, з урахуванням світового досвіду, запровадити систему реєстрації та надання дозволу на діяльність організацій, які належним чином акредитовані в країнах-реципієнтах та державних органах

України, і зробити їх діяльність на території України повністю підконтрольною державі.

Одним з основоположних принципів Гаазької конвенції є те, що усиновлення не є особистою справою, яка може бути залишена у компетенції рідних дитини, її законних представників або майбутніх усиновлювачів. Це соціальний та законний спосіб захисту дитини. Процедура міждержавного усиновлення повинна знаходиться у відповідальності держав, які залучені і які повинні гарантувати, що усиновлення відповідає найкращим інтересам дитини, а також її основним правам. Парадокс України складається в тому, що у 1996 році законодавча гілка влади доручила виконавчій здійснювати в Україні міждержавне усиновлення. Протягом 14 років Кабінет Міністрів України пропонує удосконалити цю практику, запровадити нові процедури, що мають відповідати найкращим інтересам дитини та міжнародним стандартам. Але чотири рази Верховна Рада України голосує проти ратифікації Гаазької конвенції про захист дітей та співробітництво з питань міждержавного усиновлення.

Заходи та дії держави, спрямовані на подолання дитячої та малюкової смертності, не є ефективними. На поверхні лежать такі проблеми, як недостатня професійна підготовка медичних кадрів з питань охорони здоров’я матері та дитини, неукомплектованість штатів, особливо в сільській місцевості, відсутність системного підходу до розв’язання проблем матеріально-технічного забезпечення галузі, впровадження нових технологій. Замість реальних планів та конкретного аналізу недоліків заради негайного їх виправлення державою надалі розробляються декларативні програми, заходи в яких сформульовані не конкретно.

Не розроблений механізм раннього виявлення сімей, які опинилися у складних життєвих обставинах, та оцінювання потреб дитини. Висновок про ситуацію в сім’ї робиться органами опіки та піклування практично на основі єдиного документа - акта обстеження житлово-побутових умов. Україна також не виконала рекомендації Комітету щодо фінансової допомоги уразливим сім’ям з дітьми. Принцип «Гроші ходять за дитиною» хоча і є прогресивним, однак не підтримує всіх сімей з дітьми, охоплюючи лише незначну частину дітей, які потребують допомоги. Рекомендація Комітету щодо розміщення дітей у дитячих установах лише тимчасово і тільки у разі крайньої необхідності також не виконується.

Чинне законодавство не забезпечує реалізації норм Конституції України в частині належного фінансування та створення умов для безоплатного і належного медичного обслуговування. Наслідки очевидні: стан здоров’я дітей від народження до 14 років включно продовжує залишатися незадовільним; зростає рівень розповсюдження венеричних захворювань та шкідливих для здоров’я звичок серед молоді; поверховими залишаються їхні знання щодо проблем ВІЛ.

В Україні ВІЛ-статус матері є протипоказанням для грудного вигодовування, водночас існують проблеми із забезпеченням дітей зазначеної категорії замінниками грудного молока. Громадські організації відзначають, що в медичних закладах постійно порушуються права ВІЛ-позитивних дітей.

Можна констатувати, що державою не здійснюються заходи щодо забезпечення доступу до освіти безпритульних дітей, дітей-мігрантів та біженців, усунення дискримінації в реалізації права на освіту дітей із ВІЛ/СНІД, не забезпечується у повному обсязі доступ до дошкільної освіти в сільській місцевості, не організовано інтеграцію всіх дітей у державну систему освіти. Понад 20 тис. дітей шкільного віку не відвідують школу.

Серйозною проблемою є повна реалізація права на навчання дітей, які мають психічні розлади, дітей з фізичними вадами (дітей-інвалідів). Не існує механізму залучення таких дітей до загальної освітньої системи. Майже не працює система індивідуального навчання. Недостатньо підручників та спеціальної літератури для дітей із вадами зору і слуху.

Не мають доступу до освіти діти, що перебувають на державному утриманні в дитячих будинках, інтернатах системи соціального захисту, які не здійснюють освітньої діяльності і не мають у штатних розкладах відповідних фахівців та педагогів. Зафіксовано багато випадків, коли діти- біженці не відвідують школу.

Дуже незначна увага приділяється навчанню педагогічних працівників щодо прав дитини, підготовці спеціалістів, здатних працювати з дітьми, які мають вади розвитку.Дії держави щодо забезпечення належного рівня дотримання прав дитини в Україні відповідно до стандартів Конвенції ООН про права дитини не є достатніми, ступінь урахування рекомендацій Комітету ООН про права дитини залишається незадовільним.

Проблеми щодо забезпечення прав дитини існують як на рівні самої системи, так і на рівні законодавства. Особливо гостро постає питання щодо координації діяльності у сфері захисту прав дитини в контексті адміністративної реформи, що відбувається зараз. Не визначено орган виконавчої влади, який ефективно скоординує та організує діяльність щодо забезпечення прав дитини в Україні.

Діти ніколи не зможуть отримати визнання та увагу, на яку заслуговують, якщо до них не ставитимуться, як до пріоритету. Структура, методи діяльності, інформаційні матеріали та стиль, необхідні для створення ефективного діалогу з дітьми, значною мірою відрізняються від тих, які використовують для захисту прав дорослих.

Новітні умови розвитку державності та забезпечення належної життєдіяльності суспільства потребують в Україні відповідного перегляду ролі, завдань і місця багатьох державних органів у сфері забезпечення здійснення особистих немайнових прав дітей.

Сьогодні в Україні відповідальність за дітей розділяється між різними міністерствами та департаментами, співпраця між якими є малоефективною, а подекуди відсутня взагалі.

Існують проблеми і в забезпеченні прав дітей та захисту їх від злочинів з боку правоохоронних органів. За останні декілька років вже неодноразово ставилось питання про виведення кримінальної міліції з прав дітей із підпорядкування кримінального блоку і введення до блоку громадської безпеки та припинення ведення нею оперативно-розшукової діяльності, що значно підвищило б рівень проведення заходів із захисту дітей, дозволило б завчасно виявляти та ставити на профілактичний облік сім’ї, в яких вчиняється насильство над дітьми, вивчати причини сімейного неблагополуччя і в разі необхідності вилучати дітей з небезпечного оточення. Однак замість виведення з кримінального блоку та підпорядкування блоку міліції громадської безпеки, рішенням керівництва МВС України цей департамент взагалі ліквідовується, частина його функцій, які пов’язані із кримінальним блоком, буде розкинута по різних відділах, а в якості управління залишається діяльність, пов’язана із профілактичною роботою. Разом із радикальним заявленим скороченням особового складу ОВС подібні кроки виглядають як тотальне руйнування цього напрямку діяльності, що суперечить як логіці, так і міжнародним зобов’язанням України.

Наведені приклади стану забезпечення прав дітей в Україні, безсумнівно, є незадовільними, що ставить перед науковцями різних галузей права завдання щодо розробки відповідних наукових досліджень. Завданнями ж цивільного права у цій ситуації повинно стати регулювання здійснення та забезпечення особистих немайнових прав дітей як на теоретичному рівні, так і на рівні реалізації цих прав у повсякденному житті.

Проблематику здійснення особистих немайнових прав дітейй завдання даного наукового дослідження можна поділити на декілька блоків.

Перший блок складають загальнотеоретичні проблеми здійснення прав дітей. До нього слід віднести питання становлення, розвитку та сучасного стану інституту особистих немайнових прав в Україні, еволюцію уявлень про здійснення суб’єктивного особистого немайнового права, сучасні підходи та цивільно-правову доктрину здійснення особистих немайнових прав дітей, а також специфіку правового статусу малолітніх та неповнолітніх осіб як учасників особистих немайнових відносин.

Другий блок складають питання, що виникають із загальних положень здійснення особистих немайнових прав дітей: проблеми суб’єктивного особистого немайнового права дітей та його здійснення; проблеми визначення поняття, сутності, змісту, ознак та видів особистих немайнових прав дітей; дослідження можливих обмежень та меж їх здійснення, а також питання класифікації особистих немайнових прав дітей.

Третій блок проблематики наукової роботи складають питання специфіки здійснення окремих особистих немайнових прав дітей: особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування та соціальне буття дітей; особистих немайнових прав у сфері сімейних правовідносин, а також особистих немайнових прав у сфері здійснення права інтелектуальної власності.

Останній, певною мірою визначальний, четвертий блок складають питання щодо проблем ефективного функціонування механізму забезпечення здійснення особистих немайнових прав дітей; дослідження шляхів удосконалення правового забезпечення здійснення особистих немайнових прав дітей в умовах євроінтеграції національного законодавства України, а також визначення перспектив розвитку інституту здійснення особистих немайнових прав дітей в умовах адаптації національного законодавства України до міжнародних стандартів забезпечення прав дітей.

1.2.