<<
>>

Гарантії забезпечення права особи на свободу та особисту недоторканність під час застосування запобіжних заходів у кримінальному провадженні

Нормативне врегулювання забезпечення права особи на свободу та особисту недоторканність під час застосування запобіжних заходів у кримінальному провадженні, а також визначення підстав правомірного обмеження права особи на свободу та особисту недоторканність під час застосування запобіжних заходів у кримінальному провадженні самі по собі не в змозі захистити людину як учасника кримінального провадження від можливого утиску прав з боку відповідних органів державної влади.

Саме тому на нормативному рівні мають бути передбачені дієві гарантії дотримання права особи на свободу та особисту недоторканність під час застосування запобіжних заходів у кримінальному провадженні. Зазначені гарантії мають становити сукупність норм, які якісно визначають дієвий механізм забезпечення права особи на свободу та особисту недоторканність під час застосування запобіжних заходів у кримінальному провадженні.

Слід зазначити, що станом на 30 листопада 2014 року Україна посідала перше місце за кількістю справ, які перебувають на розгляді ЄСПЛ [356]. Звісно, результати розгляду скарг громадян були різні, однак у більшості з них було визнано порушення Україною гарантій, передбачених ст. 5 Конвенції.

Справедливо зауважити, що основна частина порушень Україною своїх міжнародних зобов’язань у контексті забезпечення права особи на свободу та особисту недоторканність у кримінальному провадженні була пов’язана не лише з неналежною діяльністю судових і правоохоронних органів, а й із недосконалістю тодішнього кримінально-процесуального законодавства, що мало рудименти радянського права та не завжди враховувало положення Конвенції, а також рішення ЄСПЛ у цій сфері.

Водночас із прийняттям нового КПК України більшість правових гарантій, що надає Конвенція та практика ЄСПЛ, було враховано законодавцем при розробці відповідних положень КПК України. У цьому зв’язку Директорат з питань правосуддя та захисту людської гідності (Венеціанська комісія) вказав, що положення нового КПК України свідчать про суттєві зусилля, спрямовані на вдосконалення попередніх проектів, коли йдеться і про його організацію та форму вираження думки, і про відповідність європейським стандартам, зокрема Конвенції та практиці ЄСПЛ [33].

Слушною вбачається думка Директорату про те, що питання гарантій, передбачених у ст. 5 Конвенції, було більш якісно закріплено в новому КПК України, аніж у КПК України 1960 року.

Варто зазначити: лише 61 % опитаних (адвокати - 43 %, прокурори - 74 %, судді - 56 %) під час проведеного анкетування вказують на те, що сучасний стан забезпечення права особи на свободу та особисту недоторканність під час застосування запобіжних заходів у кримінальному провадженні відповідає міжнародним стандартам (п. 2 ДОДАТКА Б).

Основні вимоги щодо гарантій забезпечення права особи на свободу та особисту недоторканність під час застосування запобіжних заходів містяться у ст. 5 Конвенції, але їх ширше тлумачення здійснюється ЄСПЛ. Юридична наука також багато уваги приділила питанням гарантій прав людини. Е.Ф. Куцова визначила, що предмет кримінально-процесуальних гарантій (тобто те, що саме підлягає захисту) обвинуваченого становлять: 1) процесуальні права обвинуваченого (його законного представника та захисника); 2) багатогранні за своєю суттю інтереси обвинуваченого, які захищаються законом [137, с. 3]. На думку Д.К. Канафіна, саме гарантії пов’язують приватне та публічне у судочинстві, являють собою засіб реалізації інтересів особи в структурі державної правозастосовної діяльності [93, с. 38]. Однак слід погодитися із О.М. Коріняк, яка справедливо наголошує, що головним аспектом реального існування та втілення у життя прав і свобод людини є встановлені державою гарантії їхньої реалізації

органами державної влади, зокрема правоохоронними органами [115, с. 53]. Як бачимо, у юридичній науці наявна надзвичайно велика кількість позицій вчених щодо визначення поняття «гарантії прав людини».

Водночас відповідно до мети дисертаційного дослідження необхідно ґрунтовно проаналізувати саме гарантії забезпечення права особи на свободу та особисту недоторканність під час застосування запобіжних заходів у кримінальному провадженні в контексті міжнародних стандартів, зокрема, спираючись на положення Конвенції та практики ЄСПЛ.

Д. Гом’єн визначає такі підстави процесуальних гарантій, які містить ст. 5 Конвенції: 1) право бути проінформованим про обвинувачення; 2) процесуальні гарантії у зв’язку із запобіжним ув’язненням; 3) Habeas corpus/Amparo («законність» позбавлення свободи, характер суду і справедливість провадження, невідкладний судовий контроль) [50, с. 45-51]. Загалом гарантії забезпечення права особи на свободу та особисту недоторканність під час застосування запобіжних заходів у кримінальному провадженні згідно з положеннями ст. 5 Конвенції слід класифікувати таким чином: 1) право бути негайно поінформованою зрозумілою для особи мовою про підстави арешту і про будь-яку висунуту підозру (обвинувачення); 2) право негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, із забезпеченням розгляду справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження; 3) право бути звільненим з-під варти, що обумовлене обов’язком прибувати за кожною вимогою до суду або до іншого визначеного органу державної влади; 4) право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання (упродовж розумного строку) встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним; 5) право на відшкодування шкоди потерпілому від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням ст. 5 Конвенції.

Розглянемо більш детально зазначені гарантії забезпечення права особи на свободу та особисту недоторканність у кримінальному провадженні. Так, відповідно до ч. 2 ст. 5 Конвенції кожен, кого заарештовано, має право бути негайно поінформованим зрозумілою для нього мовою про підстави арешту і про будь-яку висунуту підозру (обвинувачення). Аналогічна норма міститься і у КПК України, в ч. 4 ст. 208 якого вказано, що уповноважена службова особа, що здійснила затримання особи, повинна негайно повідомити затриманому зрозумілою для нього мовою підстави затримання та у вчиненні якого злочину він підозрюється, а також роз’яснити право мати захисника, отримувати медичну допомогу, давати пояснення, показання або не говорити нічого з приводу підозри проти нього, негайно повідомити інших осіб про його затримання і місце перебування відповідно до положень ст.

213 КПК України, вимагати перевірку обґрунтованості затримання та інші процесуальні права, передбачені КПК України. Однак детальне розуміння наведеної гарантії пов’язане з практикою ЄСПЛ. У справах «Ван дер Лер проти Нідерландів» [28], «Фокс, Кемпбелл і Хартлі проти Сполученого Королівства» [337], «Мюррей проти Сполученого Королівства» [175], «Дикме проти Туреччини» [68] та «Г.Б. проти Швейцарії» [42] ЄСПЛ визначив, якщо затриману особу не було негайно поінформовано зрозумілою для неї мовою про підстави її затримання і про будь-яке обвинувачення, висунуте проти неї, у зв’язку з особливою важливістю (складністю) провадження допустимим є здійснення такого інформування під час проведення відповідних допитів. Інформування затриманого здійснюється з метою надання особі можливості оскаржити в суді правомірність такого затримання. В одній зі справ інтервал між затриманням (7 година) та допитом (між 8 годиною 20 хвилинами і 9 годиною 35 хвилинами) вважається таким, що входить до меж обмежень у часі, визначених поняттям негайності, про це також можуть свідчити інтенсивність і частота допитів. Доцільно також зазначити: у справах «Х. проти Сполученого Королівства» [339] та «Ван дер Лер проти Нідерландів» [28] ЄСПЛ вказав, що кожен, хто має право подати скаргу з метою швидкого прийняття рішення про законність його затримання, не може нею ефективно скористатися, якщо йому не повідомлять негайно і достатньою мірою про фактичні та юридичні підстави позбавлення його волі.

Наступна гарантія стосується положень ч. 3 ст. 5 Конвенції, зокрема права негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, із забезпеченням розгляду справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. У справах «Костер проти Нідерландів» [121] та «Гаркманн проти Естонії» [43] ЄСПЛ зазначив таке. Якщо особа уникає судового процесу, де повинна бути присутньою на засіданні, в якому суд розглядає санкцію на її арешт, не може йтися про порушення гарантій.

У справах «Ріґопулос проти Іспанії» [257], «Аквіліна проти Мальти» [1] та «Канджов проти Болгарії» [94] ЄСПЛ вказав, що негайність належить оцінювати в кожній конкретній справі з урахуванням її особливостей, однак забезпечення негайного судового процесу має цілковито покладатися на державу. Суворе часове обмеження, встановлене «негайністю» не дає змоги тлумачити його надто гнучко, бо інакше процесуальні гарантії були б серйозно послаблені на шкоду особі і виникала б небезпека ослаблення самої суті того права, яке це положення захищає. ЄСПЛ вважає, що постати перед суддею через три дні і двадцять три години після свого арешту не є негайним. Реалізація гарантії «негайності» має враховувати конкретні виняткові обставини справи. Здійснюючи тлумачення і застосовуючи поняття негайності, можна проявляти гнучкість, але тільки дуже низького ступеня.

Варто зосередити увагу на понятті «суддя чи інша посадова особа». Так, у справах «Шіссер проти Швейцарії» [351], «Броуґан та інші проти Сполученого Королівства» [24], «Брінкат проти Італії» [23], «Губер проти Швейцарії» [54], «Асенов та інші проти Болгарії» [7], «Гууд проти Сполученого Королівства» [57], «Ніколова проти Болгарії» [181], «Нєдбала проти Польщі» [180], «Дікме проти Туреччини» [68], «Г.Б. проти Швейцарії» [42], «Салов проти України» [270] та «Корнєв і Карпенко проти України» [119] вказано, що судовий контроль за подібним втручанням виконавчої

влади є важливим елементом гарантії, що міститься у п. 3 ст. 5 Конвенції, покликаної звести до мінімуму небезпеку свавілля. Аналізуючи наведені рішення, слід вказати, що практика ЄСПЛ визначає поняття «суддя чи інша посадова особа» за такими критеріями, як: 1) незалежність;

2) безсторонність; 3) дотримання всіх національних процедур при прийнятті рішення про законність затримання; 4) наявність повноважень щодо звільнення затриманої особи з-під варти. необхідно додати, що у справах «Шіссер проти Швейцарії» [351], «Де Йонг, Балже і Ван ден Брінк проти Нідерландів» [63], «Аквіліна проти Мальти» [1] та «Мамедова проти Росії» [160] ЄСПЛ визначив, що гарантія забезпечення розгляду справи судом упродовж розумного строку передбачає реальне заслуховування затриманої особи і ухвалення належного рішення.

Під реальним заслуховуванням затриманої особи і ухваленням належного рішення слід розуміти особисте заслуховування слідчим суддею (судом) підозрюваного (обвинувачуваного) з метою перевірки всіх фактів, що свідчать «за» й «проти» досудового ув’язнення, і викладення в рішенні про тримання під вартою фактів, якими воно обґрунтовується. Водночас у справах «Ван дер Слуейса, Зейдервельда і Клаппе проти Нідерландів» [29], «Аквіліна проти Мальти» [1] та «Т.В. проти Мальти» [308] вказано, що судова перевірка підстав для тримання під вартою має здійснюватися не тільки негайно, а й автоматично, адже її не треба ставити в залежність від звернення утримуваної під вартою особи. У справі «Бранніган и Макбрайд проти Сполученого Королівства» [22], на думку ЄСПЛ, згідно з ч. 3 ст. 5 Конвенції слід розуміти як вимогу необхідності дотримуватися процедури, що має судовий характер, хай і не обов’язково однаковий у кожній окремій справі, де потрібне втручання судді.

Також звернімо увагу на питання звільнення особи з-під варти. У справі «Т.В. проти Мальти» [308] ЄСПЛ вказав: той факт, що заявник постав перед суддею, не відповідає положенням ч. 3 ст. 5 Конвенції, оскільки суддя не мав повноважень видавати постанову про його звільнення. У справі «Де Йонг, Балже і Ван ден Брінк проти Нідерландів» [63] ЄСПЛ зазначає, що ч. 3 ст. 5

Конвенції не може бути порушена, якщо звільнення затриманої особи має місце «негайно» до здійснення судом будь-якого контролю стосовно її затримання. А у справі «Броуґан та інші проти Сполученого Королівства» [24] ЄСПЛ уточнив: якщо заарештований не звільнений «негайно», він має право бути негайно доставлений до судді або посадової особи, яка здійснює судові функції. У справі «Маккей проти Сполученого Королівства» [148] ЄСПЛ зазначив, що за своєю структурою ч. 3 ст. 5 Конвенції як частина цієї системи гарантій стосується двох окремих питань - ранніх етапів після арешту, коли людина потрапляє під владу органів держави, та періоду до можливого судового розгляду в кримінальному суді, протягом якого підозрюваний може перебувати під вартою чи бути звільненим на певних умовах або без них. У цій справі заявника було заарештовано о 22 годині 6 січня 2001 року за підозрою у вчиненні пограбування автозаправної станції; висунення обвинувачень відбулося о 12 годині 37 хвилин наступного дня; о 10 годині 8 січня 2001 року заявник уперше постав перед судом магістратів, який постановив залишити його під вартою, хоча мав повноваження і на звільнення заявника. Такий перебіг справи забезпечував достатні гарантії проти зловживання повноваженнями з боку органів влади і дотримання умов першого елемента ч. 3 ст. 5 Конвенції, будучи негайним, автоматичним і таким, що відбувається належним чином перед уповноваженою судовою посадовою особою. У справі «Курт проти Туреччини» [136] ЄСПЛ наголосив, що створений комплекс прав у Конвеції покликаний звести до мінімуму свавільне позбавлення особи волі, адже таке позбавлення має постійно перебувати під незалежним судовим контролем і супроводжуватися відповідальністю влади за свої дії. У цій справі органи влади досить тривалий час відмовлялися визнавати факт затримання особи, що свідчить про повне заперечення наданих гарантій і порушення ст. 5 Конвенції. Органи влади, перебравши на себе контроль над особою, зобов’язані знати про її місцеперебування. У справі «Аквіліна проти Мальти» [1] ЄСПЛ вказав, що судовий контроль має бути достатньо повним, щоб охопити різні обставини, які свідчать на користь подальшого тримання під вартою або проти цього.

Слід звернути увагу на гарантію стосовно права бути звільненим з-під варти, що обумовлене обов’язком прибувати за кожною вимогою до суду або до іншого визначеного органу державної влади. Попередньо уже було наведено приклади рішень ЄСПЛ у справах «Летельє проти Франції [142] та «Мамедова проти Росії» [160], у котрих ЄСПЛ наголошував на необхідності застосування альтернативних триманню під вартою видів запобіжних заходів, що можуть забезпечити явку особи. Зважаючи на таку позицію ЄСПЛ, існування зазначеної гарантії у чинному КПК України підкріплено цілою низкою положень щодо можливості звільнення особи з-під варти та застосування до неї більш м’якого запобіжного заходу. Так, відповідно до ч. 1 ст. 182 КПК України можливість застосування застави щодо особи, стосовно якої застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, може бути визначена в ухвалі слідчого судді, суду у випадках, передбачених ч. 3 або ч. 4 ст. 183 КПК України. При цьому слідчий суддя, суд при постановленні ухвали про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою зобов’язаний визначити розмір застави, достатньої для забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим обов’язків, передбачених КПК України, крім випадків, визначених у ч. 4 ст. 183 КПК України. Водночас слідчий суддя, суд при постановленні ухвали про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, враховуючи підстави й обставини, передбачені у ст. ст. 177 та 178 КПК України, має право не визначити розмір застави у кримінальному провадженні: 1) щодо злочину, вчиненого із застосуванням насильства або погрозою його застосування; 2) щодо злочину, який спричинив загибель людини; 3) щодо особи, стосовно якої у цьому провадженні вже обирався запобіжний захід у вигляді застави, проте був порушений нею. Загалом судами частіше застосовується запобіжний захід у вигляді застави. Так, 2014 року судом під заставу звільнено 151 особу [188], у 2013 році - 753 особи, в 2012 році - 459 осіб, у 2011 році - 129 осіб [187].

Однак формулювання «має право не визначити» не є категоричним і, відповідно, надає надзвичайно багато можливостей для зловживань вказаним правом. Це підтвердив проведений аналіз кримінальних проваджень, у результаті якого було встановлено, що зазначене право активно застосовується слідчими суддями, однак досить часто його реалізація призводить до надання змоги підозрюваному ухилитися від досудового розслідування та суду. У цьому зв’язку слід навести конкретні приклади. Так, 30 травня 2013 року гр. І., перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, наніс колото-різані поранення гр. З., спричинивши тяжкі тілесні ушкодження (ч. 1 ст. 121 КК України). Після повідомлення про підозру слідчий за погодженням із прокурором звернувся до суду з клопотанням про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, суд відмовив йому в цьому і звільнив з-під варти особу в залі суду, призначивши заставу на суму 57 035 грн. Гр. І., сплативши заставу 3 червня 2013 року, зник з місця проживання 17 червня 2013 року. 19 червня 2013 року гр. І. було оголошено в розшук, який триває [288]. Наступний приклад стосується кримінального провадження за фактом вчинення злочину, передбаченого ч. 3 ст. 185 КК України щодо раніше судимого за ч. 3 ст. 185 та ч. 2 ст. 186 КК України гр. С. Слідчий за погодженням із прокурором звернувся до суду з клопотанням про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, суд відмовив йому в цьому і звільнив з-під варти особу в залі суду, призначивши запобіжний захід у вигляді домашнього арешту. Одразу ж після цього гр. С. зник із місця домашнього арешту. Після оголошення в розшук та затримання гр. С. слідчий за погодженням із прокурором знову звернувся до суду з клопотанням про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Проте слідчий суддя, незважаючи на поведінку гр. С. та його ставлення до своїх обов’язків, відхилив клопотання і призначив заставу у розмірі 120 мінімальних заробітних плат [287]. Наступний приклад - кримінальне провадження стосовно гр. К., який 6 квітня 2014 року спричинив гр. К. вогнепальне поранення з тілесними ушкодженнями у вигляді проникаючих трьох ран шиї, які мають ознаки тяжких тілесних ушкоджень, що небезпечні для життя в момент спричинення та перебувають у прямому причинному зв’язку із настанням смерті потерпілої К. 7 квітня 2014 року гр. К. повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК України, тобто в умисному вбивстві. Згідно з ухвалою слідчого судді від 8 квітня 2014 року стосовно підозрюваного К. застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, а в разі внесення застави у розмірі 250 000 грн на останнього покладаються такі обов’язки: прибувати до слідчого, слідчого судді, суду за першою вимогою, не відлучатися з населеного пункту, в якому він проживає без дозволу слідчого, прокурора або суду, повідомляти слідчого, прокурора, суд про зміну свого місця проживання, утримуватися від спілкування із особами, причетними до цього кримінального провадження [297]. У зв’язку із внесенням розміру застави 9 квітня 2014 року К. було звільнено з слідчого ізолятору. 17 квітня 2014 року ухвалою колегії суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Апеляційного суду Хмельницької області рішення слідчого судді Хмельницького міськрайонного суду залишено без змін [285]. За результатами проведеного досудового розслідування 4 липня 2014 року до міськрайонного суду направлено обвинувальний акт з додатками у кримінальному провадженні стосовно К. про вчинення останнім кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК України. 10 липня 2014 року відбулось підготовче судове засідання у вказаному кримінальному провадженні, за наслідками якого кримінальне провадження призначено до судового розгляду, 22 липня 2014 року, будучи присутнім на підготовчому судовому засіданні, обвинувачений К. був належним чином повідомлений про час, місце та дату наступного судового засідання, проте у судове засідання останній не з’явився та про причини неявки будь-яких відомостей ні він, ні його захисник, який з’явився 22 липня 2014 року на судове засідання, не надали. Також обвинувачений К. не з’явився на судове засідання і 28 липня 2014 року. Ухвалою колегії суддів 28 липня 2014 року обвинуваченого К. оголошено в розшук, судове провадження на сьогодні зупинено до розшуку останнього [295]. Наступна ситуація полягає в тому, що

13 лютого 2015 року слідчим затримано в порядку ст. 208 КПК України гр. Г. та гр. К. за підозрою у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 186 КК України, за фактом відкритого заволодіння майном (ч. 2 ст. 186 КК України).

14 лютого 2015 року слідчий за погодженням із прокурором звертається до суду з клопотанням про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою стосовно гр. Г. та гр. К. За результатами розгляду вказаних клопотань слідчим суддею 16 лютого 2015 року відмовлено в їх задоволенні й обрано запобіжний захід у вигляді застави 24 360 грн кожному [290; 291]. Однак вказаний запобіжний захід виявився неефективним, про що свідчить подальше переховування гр. Г. та гр. К. від органів досудового розслідування.

Як бачимо, використання слідчим суддею, судом при постановленні ухвали про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, враховуючи підстави й обставини, передбачені ст. ст. 177 та 178 КПК України, права визначити розмір застави у кримінальному провадженні щодо злочинів, вчинених із застосуванням насильства або погрозою його застосування, а також щодо злочинів, які спричинили загибель людини у наведених випадках, спричинило ухилення підозрюваних осіб від досудового розслідування та суду. Водночас респонденти неоднаково висловили свою позицію щодо існування наведеної норми, зокрема: позитивно оцінили цю норму 40 % респондентів (адвокати - 89 %, прокурори - 8 %, судді - 43 %), а негативно - 58 % опитаних (адвокати - 8 %, прокурори - 91 %, судді - 54 %) (п. 14 ДОДАТКА Б).

Також на особливу увагу заслуговує питання визначення застави при постановленні ухвали про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою в кримінальних провадженнях за ознаками корупційних правопорушень. У такому випадку особа, будучи державним службовцем і вчинивши злочин (наприклад, ст. 368 КК України «Прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою», ст. 3682 КК України «Незаконне збагачення») фактично може погашати заставу коштами, які також були раніше здобуті незаконним шляхом. Проведений аналіз кримінальних проваджень свідчить про активне застосування слідчими суддями застави у наведених категоріях кримінальних проваджень, але реалізація такого права призводить до надання змоги підозрюваному ухилитися від досудового розслідування та суду. Наприклад, 12 березня 2015 року у кримінальному провадженні слідчий за погодженням з прокурором звернувся до суду з клопотанням про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою щодо гр. Д. У клопотанні сторона обвинувачення вказала, що гр. Д., будучи службовою особою, підозрюється у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України - отримання неправомірної вигоди на сумі 45 000 грн, під час якого він був затриманий. Разом із тим слідчий суддя, розглянувши подане клопотання, постановив ухвалу про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, визначивши при цьому розмір застави на суму 45 000 грн [296]. 13 березня 2015 року гр. Д. було звільнено з-під варти у зв’язку із внесенням застави на суму 45 000 грн. Зазначену ухвалу було оскаржено прокурором до апеляційного суду. В апеляційній скарзі прокурор, не оспорюючи рішення суду щодо обрання підозрюваній Д. запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, просив ухвалу слідчого судді в частині визначеного судом розміру застави скасувати як необгрунтовану й ухвалити нову, якою визначити підозрюваній заставу в розмірі 200 000 грн, але 17 березня 2015 року апеляційний суд залишив ухвалу слідчого судді без змін, а апеляційну скаргу прокурора - без задоволення [286]. Однак уже 24 квітня 2015 року адвокатом надано органу досудового розслідування від лист Д., у якому остання повідомила своїх родичів про те, що залишила територію України, а на телефонні дзвінки остання не відповідає. У зв’язку з цим

слідчий за погодженням із прокурором звернувся до слідчого судді щодо надання дозволу на затримання з метою приводу підозрюваної для участі в розгляді клопотання про зміну запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, яке було задоволено слідчим суддею 24 квітня 2015 року [298]. Слід додати, що у справі «В. проти Швейцарії» [27] заявник, який

обвинувачувався у економічних злочинах, намагався внести заставу, однак національні суди Швейцарії відхиляли її, мотивуючи це невідомим походженням грошей, а отже, не вважали за можливе, що застава стане гарантією явки особи.

Таким чином, визначення застави слідчим суддею, судом при постановленні ухвали про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, враховуючи підстави й обставини, передбачені ст. ст. 177 та 178 КПК України, у кримінальних провадженнях щодо

корупційних злочинів спричиняє непоодинокі випадки ухилення

підозрюваних осіб від досудового розслідування та суду. Практичні

працівники з цього приводу мали різні думки, зокрема: 35 % опитаних (адвокати - 82 %, прокурори - 12 %, судді - 24 %) підтримують застосування застави у цій категорії кримінальних проваджень; у свою чергу, 60 % практиків (адвокати - 17%, прокурори - 80 %, судді - 73 %) негативно ставляться до наявної ситуації (п. 15 ДОДАТКА Б).

Враховуючи зазначене, ч. 4 ст. 183 КПК України доцільно викласти у такій редакції:

«4. Слідчий суддя, суд при постановленні ухвали про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, враховуючи підстави та обставини, передбачені статтями 177 та 178 цього Кодексу, не має право визначити розмір застави у кримінальному провадженні:

1) щодо злочину, вчиненого із застосуванням насильства або погрозою його застосування;

2) щодо злочину, який спричинив загибель людини;

3) щодо особи, стосовно якої у цьому провадженні вже обирався запобіжний захід у вигляді застави, проте був порушений нею;

4) щодо злочину, що містить ознаки корупції, вчиненого особою, зазначеною у частині першій статті 3 Закону України «Про запобігання корупції».».

Наступна гарантія стосується положень Конвенції щодо забезпечення права ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання (упродовж розумного строку) встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним. Зазначена гарантія походить від англійського інституту habeas corpus. У справі «Ван дер Лер проти Нідерландів» [28] ЄСПЛ вказав, що зазначена гарантія стосується як затриманих осіб, так і осіб, яких взято під варту. У справі «Влох проти Польщі» [36] ЄСПЛ визначив, що судова перевірка має стосуватися розгляду питання про дотримання процесуальних і матеріально-правових вимог, необхідних для «законності» позбавлення свободи за змістом ч. 1 ст. 5 Конвенції. При цьому у справі «Кампаніс проти Греції» національні органи не визнали за доцільне вислухати особисті доводи заявника, чим було порушено засаду рівності [92]. Варто зазначити, що у КПК України досить якісно відображено правову регламентацію зазначеної гарантії, зокрема законодавцем створено цілу систему норм (конкретні права підозрюваного, особливості та процедура розгляду клопотань про зміну або скасування запобіжного заходу). У справі «Єлоєв проти України» [77] ЄСПЛ встановив відсутність адекватного судового реагування на скарги заявника щодо законності тримання під вартою.

Також слід приділити увагу праву на відшкодування шкоди потерпілому від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням ст. 5 Конвенції. Зазначене право передбачено у п. 17 ч. 3 ст. 42 КПК України та ст. 1176 Цивільного кодексу України [344], більше того процедурні питання визначено в Законі України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно- розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» [241]. Водночас слід звернути увагу на основні критерії цієї гарантії крізь призму рішень ЄСПЛ. Так, у справі «Н.С. проти Італії» [176] ЄСПЛ вказав, що право на відшкодування шкоди, визначене у ч. 5 ст. 5 Конвенції, вказує на необхідність встановлення державними органами порушень ст. 5 Конвенції.

З огляду на викладене доцільно зазначити, що наявність гарантій забезпечує захист від свавільного позбавлення особи волі, створюючи комплекс прав, покликаних звести до мінімуму небезпеку свавілля держави, які встановлюють, що затримання та тримання під вартою мають постійно перебувати під незалежним судовим контролем і супроводжуватися відповідальністю влади за свої дії, йдеться як про захист фізичної свободи індивідуума, так і про його особисту безпеку в ситуаціях, коли відсутність захисту могла б призвести до руйнації принципів верховенства права й позбавити затриманих доступу до найелементарніших засобів правового захисту. Право бути негайно поінформованим зрозумілою для особи мовою про підстави арешту і про будь-яку висунуту підозру (обвинувачення) може бути реалізоване під час проведення відповідних допитів у особливо складних кримінальних провадженнях, що має на меті надання особі можливості оскаржити затримання до суду. Уникнення особою судового розгляду правомірності затримання без поважних причин - не є порушенням наданих гарантій. До того ж присутність затриманої особи має бути забезпечено національними органами для ефективного захисту її прав та реалізації засади рівності. Категорія «негайність» має суворе часове обмеження та не допускає гнучке тлумачення, водночас мають бути враховані всі обставини провадження. Інститут судового контролю покликаний звести до мінімуму небезпеку свавілля органів державної влади, при цьому поняття «суддя чи інша посадова особа» має такі критерії: 1) незалежність; 2) безсторонність; 3) дотримання всіх національних процедур при прийнятті рішення про законність затримання; 4) наявність повноважень щодо звільнення затриманої особи з-під варти. Гарантія забезпечення розгляду справи судом упродовж розумного строку полягає у реальному особистому заслуховуванні слідчим суддею (судом) підозрюваного (обвинувачуваного) затриманої особи з метою перевірки всіх фактів і постановлення законного, вмотивованого й обґрунтованого рішення. Водночас судова перевірка має бути автоматичною (не залежати від звернення особи) та стосуватися як процесуальних, так і матеріальних питань. Право бути звільненим з-під варти, що обумовлене обов’язком прибувати за кожною вимогою до суду або до іншого визначеного органу державної влади має діяти реально, адже практика впровадження положень КПК України вказує на ухилення підозрюваних (обвинувачених) від досудового розслідування та суду у випадках реалізації судом права визначити розмір застави у кримінальному провадженні при постановленні ухвали про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою: 1) щодо злочину, вчиненого із застосуванням насильства або погрозою його застосування; 2) щодо злочину, який спричинив загибель людини; 3) щодо особи, стосовно якої у цьому провадженні вже обирався запобіжний захід у вигляді застави, проте був порушений нею; 4) щодо злочину, що містить ознаки корупції, вчинений особою, зазначеною у частині першій статті 3 Закону України «Про запобігання корупції». Гарантія відшкодування шкоди, завданої внаслідок незаконного затримання, має бути невід’ємною частиною національного законодавства, однак державні органи мають встановити порушення положень ст. 5 Конвенції.

3.3

<< | >>
Источник: ВОЛКОВ КИРИЛО ДМИТРОВИЧ. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВА ОСОБИ НА СВОБОДУ ТА ОСОБИСТУ НЕДОТОРКАННІСТЬ ПІД ЧАС ЗАСТОСУВАННЯ ЗАПОБІЖНИХ ЗАХОДІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2015. 2015

Скачать оригинал источника

Еще по теме Гарантії забезпечення права особи на свободу та особисту недоторканність під час застосування запобіжних заходів у кримінальному провадженні:

  1. Принципи правосуддя
  2. ЗМІСТ
  3. ВСТУП
  4. Розвиток наукової думки та законодавства щодо інституту забезпечення права особи на свободу та особисту недоторканність під час застосування запобіжних заходів у кримінальному провадженні
  5. Теоретико-методологічні основи розуміння забезпечення права особи на свободу та особисту недоторканність під час застосування запобіжних заходів у кримінальному провадженні
  6. Забезпечення права особи на свободу та особисту недоторканність під час застосування запобіжних заходів у кримінальному провадженні зарубіжних країн
  7. Підстави правомірного обмеження права особи на свободу та особисту недоторканність під час застосування запобіжних заходів у кримінальному провадженні
  8. Особливості правомірного обмеження права особи на свободу та особисту недоторканність під час застосування запобіжних заходів у кримінальному провадженні під час особливого режиму досудового розслідування в умовах воєнного, надзвичайного стану або у районі проведення антитерористичної операції
  9. 3.1 Поняття та структура механізму забезпечення права особи на свободу та особисту недоторканність під час застосування запобіжних заходів у кримінальному провадженні
  10. Гарантії забезпечення права особи на свободу та особисту недоторканність під час застосування запобіжних заходів у кримінальному провадженні
  11. Прокурорський нагляд у механізмі забезпечення права особи на свободу та особисту недоторканність під час застосування запобіжних заходів у кримінальному провадженні