<<
>>

2.4. Розмежування цивільної і конституційної юрисдикцій

Конституційне положення про те, що Конституційний Суд України є невід’ємним складником судової системи України й нарівні із судами загальної юрисдикції здійснює судочинство (ст. 124 Конституції України), є принциповим.

Воно свідчить про зв’язок юрисдикції загальних судів з юрисдикцією КС України в контексті проблеми реалізації цивільної юрисдикції.

Із прийняттям Конституції і створенням окремого органу конституційної юрисдикції – КС України у вітчизняній правозастосовчій практиці постало чимало питань щодо визначення меж судової влади цього Суду й загальних судів, тобто конституційної й цивільної юрисдикції.

Аналіз більш як десятирічного досвіду діяльності КС України дає нам підстави вирізнити 2 основних проблеми розмежування цивільної й конституційної судових юрисдикцій: (а) щодо перевірки актів вищих органів державної влади, (б) щодо застосування Конституції України як акта прямої дії.

1. Розмежування судової юрисдикції щодо перевірки актів вищих органів державної влади[34]. Проблема розмежування цивільної й конституційної судових юрисдикцій пов’язана з визначенням обсягу судового контролю у сфері законотворчості. Зауважимо, що сучасною доктриною й судовою практикою не вироблено однакового ні розуміння, ані співвідношення категорій «правосуддя» і «конституційний контроль», які нерідко використовуються як однопорядкові [205, с. 124].

Підтвердженням цієї тези може служити наступний приклад. У 2002 р. Президент України звернувся до КС України з поданням, у якому просив дати офіційне тлумачення положень частин 2 і 3 ст. 124 Конституції щодо права судів загальної юрисдикції приймати до свого провадження й розглядати по суті позовні заяви про поновлення на роботі, зміну формулювання звільнення членів КМ України, керівників інших центральних органів виконавчої влади й осіб, яких відповідно до Конституції призначає або звільняє з посад Президент України чи Верховна Рада України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб [282]).

У своєму рішенні від 7 травня 2002 р. за результатами розгляду зазначеного подання КС України відзначив, що правосуддя здійснюється виключно судами у відповідних формах, у тому числі шляхом конституційного судочинства (ст. 124 Конституції). Перевірка конституційності правових актів Верховної Ради й актів Президента України належать до виняткової компетенції КС України (абз. 2, 3 п. 1 ч. 1 ст. 150 Конституції). Основний Закон гарантує кожному судовий захист його прав у межах конституційного, цивільного, господарського, адміністративного й кримінального судочинства України.

Водночас КС не вповноважений розглядати питання щодо законності актів органів влади, а також інші питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції (ст. 14 Закону «Про Конституційний Суд України»). Постанови Верховної Ради, укази й розпорядження Президента України є підзаконними актами (ст. 91, ч. 3 ст. 106 Конституції), тобто такими, що приймаються на підставі й на виконання Конституції й законів України і повинні відповідати їм. Тому вони можуть перевірятися на відповідність не тільки Конституції, але й законам України. Перевірка законності зазначених актів є функцією судів загальної юрисдикції. У випадку ж виникнення питання стосовно їх конституційності починає діяти механізм, передбачений ст. 150 Конституції. Зокрема, таке питання виникає при зверненні суб’єктів права на конституційне подання щодо відповідності Конституції України (конституційності) цих правових актів за їх юридичним змістом і встановленій Конституцією процедурі їх розгляду, прийняття чи набрання ними чинності (наявність конституційних повноважень, конституційність підстав призначення/обрання на посаду, звільнення з посади тощо).

Таким чином, надання Конституційному Суду України повноважень вирішувати питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) актів Президента й Верховної Ради України не виключає можливості оскарження до судів загальної юрисдикції актів Президента чи постанов Верховної Ради України індивідуального характеру з питань призначення на посади чи звільнення з посад стосовно їх законності, за винятком положень тих актів, які є наслідком конституційної відповідальності посадових осіб (статті 115, 122 та інші Конституції).

Визначення видів судів та особливостей процедури судового захисту таких осіб є прерогативою Верховної Ради України [282].

Здавалося б, усе гранично зрозуміло і ніяких помилок при розмежуванні юрисдикції, принаймні, між Конституційним Судом і судами загальної юрисдикції в подальшому бути не повинно. І так можна було б стверджувати, якби менш ніж через вісім 8 місяців після офіційного опублікування зазначеного Рішення КС України ВСУ не скасував постанови судів 2-х нижчестоящих інстанцій з мотивів неправильного розмежування ними юрисдикції КС і загальних судів при розгляді конкретної справи. Цікаво, що суди обох інстанцій розглядали цю справу вже після офіційного опублікування Рішення КС України від 7 травня 2002 р., а суд апеляційної інстанції навіть послався на нього як на підставу обґрунтування правильності своєї позиції.

Ось один з прикладів. У 2002 р. гр. Л. звернувся до суду з позовом про визнання незаконною постанови Верховної Ради України від 7 лютого 2002 р. про припинення його повноважень як народного депутата України. Позов було обґрунтовано тим, що зазначену Постанову було прийнято Верховною Радою з порушенням Конституції України, Закону «Про статус народного депутата України», Кримінального кодексу України й Регламенту Верховної Ради, оскільки законодавством України не передбачено можливості позбавлення депутатських повноважень за рішенням Верховної Ради України на підставі вироку суду іноземної держави. Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 12 червня 2002 р., залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 23 липня 2002 р., провадження у справі припинено на підставі непідвідомчості її судам загальної юрисдикції. Ухвалою судової палати з цивільних справ ВСУ від 8 січня 2003 р. ухвали місцевого й апеляційного судів по цій справі були скасовані, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Закриваючи провадження у справі у зв’язку з тим, що вона не підлягає розгляду в судах (п. 1 ст. 227 ЦПК 1963 р.), місцевий суд виходив з того, що вирішення питання про скасування постанови Верховної Ради України, якою припиняються повноваження народного депутата, належать до виняткової компетенції КС чи Верховної Ради України.

З такими висновками погодився й суд апеляційної інстанції.

Однак наведене судами обґрунтування правового висновку, покладеного в основу постановлених судових рішень, не повною мірою узгоджується з нормами чинного законодавства й рішенням КС України від 7 травня 2002 р. Відхиляючи апеляційну скаргу на ухвалу місцевого суду від 12 червня 2002 р., апеляційний суд як на підставу відповідності його вимогам закону послався також на назване рішення КС, відмітивши, що ухвалу постановлено з урахуванням цього рішення. Такий висновок є помилковим, адже в рішенні Конституційний Суд зазначив, що здійснення правосуддя Конституційним Судом України і судами загальної юрисдикції відносно актів Президента й Верховної Ради України з питань призначення або звільнення посадових осіб означає розгляд справ щодо конституційності цих актів у формі конституційного судочинства, а щодо їх законності – судами загальної юрисдикції у формі відповідного судочинства. Відповідно до ст. 150 Конституції рішення КС є обов’язковими до виконання на території України. З урахуванням цього вони повинні враховуватися судами загальної юрисдикції при вирішенні тих питань, які були предметом розгляду КС України. У даному випадку, при розгляді звернення гр. Л. про визнання незаконною постанови Верховної Ради України суди загальної юрисдикції не взяли до уваги рішення КС від 7 травня 2002 р., а лише обмежилися загальним посиланням на нього. За таких обставин постановлені судами ухвали підлягають скасуванню, а справа направляється на новий розгляд [239, с. 30].

Таким чином, наведена ухвала ВСУ свідчить, що проблема визначення критеріїв розмежування юрисдикції стосується не лише судів загальної юрисдикції, але й КС України. В основі визначення юрисдикції в цьому випадку лежить чітке розмежування справ стосовно конституційності актів вищих органів влади за їх юридичним змістом, установленій процедурі їх розгляду, прийняття чи набрання ними чинності (наявність конституційних повноважень, конституційність підстав призначення/обрання на посаду, звільнення з посади тощо), що належить до виключної юрисдикції КС України.

Що ж до законності цих актів, то це виключна юрисдикція судів загальної юрисдикції, а точніше адміністративних. Значить, у разі, коли заінтересованою особою порушується питання про юридичний зміст або робиться посилання на недотримання процедури розгляду, прийняття чи набрання чинності нормативно-правового акта Верховної Ради або Президента України, йдеться про розгляд цих актів стосовно відповідності їх Конституції, що належить до юрисдикції КС України. У випадку, якщо йдеться про їх законність, коли такі акти прийнято на підставі й на виконання Конституції України і законів, такі вимоги повинні розглядатися судами загальної юрисдикції (на сьогоднішній день – адміністративними).

Подібна проблема була предметом дискусії й раніше. Зокрема, в конституційному поданні Президента України щодо відповідності Конституції п. 1 ст. 14 АПК в частині повноважень Вищого арбітражного суду України розглядати справи, у яких однією зі сторін є КМ України, в тому числі про визнання недійсними його актів (справа про підсудність спорів Вищому арбітражному суду України [278]), КС України повинен був з’ясувати деякі принципові питання: (а) чи не є поширення юрисдикції судів щодо законності актів КМ України та інших органів державної влади порушенням конституційного принципу поділу влади; (б) чи не можна розглядати положення стосовно поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, та можливості судів скасовувати акти органів державної влади як узурпацію судами влади й приниження ролі інших її гілок; (в) чи акти всіх органів держави можуть бути предметом судового розгляду та ін. Адже, як зазначалось у конституційному поданні, відповідно до п. 16 ч. 1 ст. 106 Конституції України скасування актів КМ України віднесено до повноважень Президента, а вирішення питань про конституційність цих актів – до повноважень КС України (статті 147, 150 Конституції).

Визначаючи свою правову позицію в цій справі, КС України виходив з наступного. Держава повинна забезпечити можливість звернення за захистом порушених прав до відповідного компетентного суду.

Закріплене п. 16 ч. 1 ст. 106 Конституції повноваження Президента скасовувати акти КМ України не впливає на межі юрисдикції арбітражних судів, зокрема Вищого арбітражного суду України. Конституційне повноваження Президента щодо скасування актів КМ України і повноваження Вищого арбітражного суду України стосовно визнання таких актів недійсними з підстав, зазначених у законодавстві, є самостійними гарантіями забезпечення законності в діяльності Кабінету Міністрів, які не виключають одна одну. До повноважень КС України належить вирішення питань про відповідність Конституції (конституційність) актів КМ України (п. 1 ч. 1 ст. 150 Конституції), а не про їх законність [278].

Отже, за конституційним положенням про поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, вирішення питань щодо законності правових актів КМ України та інших вищих органів державної влади належить до юрисдикції судів загальної юрисдикції.

З набранням чинності з 1 вересня 2005 р. новим ЦПК і КАС вимоги з приводу законності актів Верховної Ради й Президента України, а також інших найвищих органів державної влади, які за своїм характером є підзаконними, розглядаються адміністративними судами в порядку КАС. Так, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 17 КАС компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень про оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності, крім тих, що віднесені до юрисдикції КС України (п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС). Як бачимо, із цього часу зазначена категорія справ до цивільної юрисдикції (у вузькому значенні) не належать. Хоча в загальнотеоретичному плані з урахуванням можливості вибору державою моделі цивільного судочинства ця проблема залишається актуальною, адже ми зберігаємо свою прихильність тій точці зору, що у своїх сутнісних засадах цивілістичний процес є єдиним.

2. Розмежування судової юрисдикції щодо застосування Конституції України як акта прямої дії. У цьому випадку йдеться про ступінь обов’язковості звернення до КС України в разі виникнення в суду загальної юрисдикції сумніву стосовно відповідності того чи іншого застосовуваного закону Конституції України.

З одного боку, у п. 1 ст. 150 Конституції закріплено одним з повноважень КС України вирішення питання про конституційність законів та інших актів вищих органів влади за зверненням ВСУ. На реалізацію цього положення Законом «Про Конституційний Суд України» серед підстав порушення конституційного провадження стосовно відповідності норм чинного законодавства принципам і нормам Конституції передбачено виникнення спору щодо конституційності норми закону, яка застосовується судом у процесі загального судочинства (ст. 82). З другого – ст. 8 Основного Закону країни встановлює принцип застосування норм Конституції як норм прямої дії. Крім того, постанова Пленуму ВСУ від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» вказує: оскільки Конституція України має найвищу юридичну силу (як зазначено в її ст. 8), а її приписи є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ повинні оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Основний Закон як акт прямої дії (абз. 1 п. 2 постанови Пленуму [175, с. 21]).

З огляду на це в юридичній науці склалися 2 протилежні точки зору щодо питання про можливість застосування судом положень Конституції як норм прямої дії якщо, закон, що регулює спірні матеріальні правовідносини по справі, суперечить їй. Частина науковців і практиків вважають: у зв’язку з тим, що Конституція має найвищу юридичну силу і її приписи згідно зі ст. 8 є нормами прямої дії, а положення п.1 ст.150 не містить імперативної вказівки для ВСУ й усієї системи загальних судів звертатися з питань конституційності законів та інших актів вищих органів державної влади до КС України, слід зробити висновок про право, а не обов’язок звернення судів загальної юрисдикції до останнього. Якщо суд загальної юрисдикції при розгляді конкретної справи безпосередньо застосовує конституційні норми, а не відповідні норми закону, що дозволяє йому зробити ст. 8 Конституції, він не перебирає на себе повноваження КС України, тому що, приймаючи таке рішення, такий суд не позбавляє закон формальної сили, а відмовляє в його застосуванні до конкретного випадку (М. В. Боровський [24], О. О. Бек [15, с. 19]).

Протилежна точка зору правознавців полягає в тому, що суд загальної юрисдикції при встановленні невідповідності застосовуваного закону Конституції зобов’язаний звернутися до КС України із запитом про конституційність цього закону. Головним аргументом, який висувають прихильники цієї позиції, є положення ст. 147 Основного Закону, якою передбачено, що КС є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні і лише він вправі вирішувати питання про відповідність законів та інших нормативно-правових актів Конституції. З огляду на презумпцію конституційності закону й пов’язаність суду останнім обґрунтовується неприпустимість вирішення питання про конституційність закону будь-якими іншими судовими органами крім КС України (Л. В. Лазарев [115, с. 15]).

Отже, невирішеним залишається питання про алгоритм дії суду в такій ситуації: чекати рішення КС чи скасування неконституційного закону органом законодавчої влади, що може значно затягнути вирішення справи в суді й у кінцевому підсумку призвести до порушення права людини на своєчасний судовий розгляд її справи, ачи діяти самостійно?

Не сприяє розв’язанню цієї проблеми й цивільне процесуальне законодавство. Так, у ЦПК 1963 р. взагалі бракувало регламентації дій суду у випадках виникнення сумнівів щодо відповідності застосовуваного закону Конституції України. Статтею 11 ЦПК 1963 р. було передбачено лише, що суд вирішує справи на підставі Конституції, інших актів законодавства, міжнародних договорів України в порядку, передбаченому цим Кодексом. Норма, на яку зазвичай посилався суд в разі необхідності звернення до КС України за вирішенням питання про конституційність норми закону, був п. 4 ст. 221 ЦПК 1963 р. (прикладом може слугувати ухвала ВСУ від 28 квітня 1999 р. [248, с. 65, 66]). Цією нормою, зокрема, було передбачено обов’язок суду зупинити провадження у справі за неможливістю її розгляду до вирішення іншої справи, що розглядається у цивільному, кримінальному чи адміністративному порядку. (курсив автора – Д. Ш.). Разом із тим зазначена норма тлумачилася судами більш широко, оскільки за своїм текстуальним змістом не могла бути підставою для зупинення провадження в цивільній справі у випадку виникнення в судді сумнівів щодо конституційності закону, що регулює спірні правовідносини, тому що такі питання розглядаються в порядку конституційного судочинства, про яке ні в п. 4 ст. 221, ані в будь-якій іншій нормі ЦПК 1963 р. і згадки не було.

Новим ЦПК 2004 р. усунуто прогалину стосовно зупинення провадження у справі через зазначену підставу. Зокрема, п. 4 ч. 1 ст. 201 ЦПК серед обов’язкових підстав зупинення провадження у справі передбачено неможливість її розгляду до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного, цивільного, господарського, кримінального чи адміністративного судочинства. Крім того, в ч. 3 ст. 8 ЦПК встановлено, що в разі виникнення в суду сумніву під час розгляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конституції, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції КС України, суд звертається до ВСУ для вирішення питання стосовно внесення до КС подання стосовно конституційності такого акта.

Однак, застосовуючи названі норми ЦПК, не можна розмежувати цивільну й конституційну юрисдикцію однозначно. По-перше, ч. 3 ст. 8 ЦПК не повною мірою узгоджується зі ст. 83 Закону «Про Конституційний Суд України», якою закріплюється, що при виникненні в процесі загального судочинства спору щодо конституційності застосовуваної судом норми закону провадження у справі зупиняється. Адже в ЦПК говориться про виникнення у суду сумніву, а в указаному Законі – про виникнення в процесі загального судочинства спору щодо конституційності (курсив автора – Д. Ш.). Крім того, в Кодексі йдеться про можливість перевірки щодо конституційності закону чи іншого правового акта, а в Законі – тільки закону. По-друге, виникає запитання: як розуміти положення «в разі виникнення в процесі загального судочинства спору щодо конституційності норми закону» або «в разі виникнення у суду сумніву щодо конституційності закону»? До того ж розуміти слово «сумнів», про який ідеться в ч. 3 ст. 8 ЦПК? Між ким має виникнути спір, про який говориться в ст. 83 зазначеного Закону: чи-то між сторонами та іншими учасниками справи, чи-то між ними й судом, що з огляду на процесуальну пасивність суду у змагальному процесі взагалі важко собі уявити.

Виходячи з буквального тлумачення цієї норми ч. 3 ст. 8 ЦПК можемо зробити висновок, що суд зобов’язаний звертатися до КС України лише за наявності в нього сумнівів щодо конституційності закону. Якщо ж у суду немає сумнівів, він не тільки не повинен, а й не вправі звертатися до нього. Причому тут можливо змоделювати 2 ситуації: (а) суд не сумнівається, що закон конституційний (тобто він переконаний у цьому), і застосовує його і (б) суд не сумнівається, що закон неконституційний (тобто переконаний цьому), і не застосовує його, застосовуючи положення Конституції як норми прямої дії. Такої ж позиції дотримуються М. І. Балюк і Д. Д. Луспеник [14, с. 10].

На нашу думку, суб’єктивного чинника в попередній оцінці закону стосовно його конституційності чи неконституційності самим судом у будь-якому випадку не уникнути. Це підтверджує і практика діяльності КС України, який у низці випадків приймає рішення щодо конституційності чи неконституційності тієї чи іншої норми закону в умовах, як нам здається, явної неочевидності (за приклад можна навести рішення КС у справі про Касаційний суд України від 11 грудня 2003 р. [279, с. 8]).

На думку деяких науковців (авторів науково-практичного коментаря до ЦПК С. Я. Фурси, Є. І. Фурси, С. В. Щербак), з якою, очевидно, є сенс погодитись, у суду взагалі не повинно виникати сумнівів про відповідність закону чи іншого правового акта Конституції України, оскільки зміст його діяльності – вирішення справи згідно з чинним законодавством. Одні тільки сумніви не можуть служити достатньою підставою звернення до КС України. Тому положення ч. 3 ст. 8 ЦПК ці правознавці пропонують сприймати не буквально, а відповідно до ролі і змісту діяльності суду. Водночас не можна погодитись з їх пропозицією тлумачити це положення ЦПК так, що сторона чи інша особа, яка бере участь у справі, має доводити суду першої інстанції неконституційність того нормативно-правового акта, яким, на її думку, порушуються її права, після чого суд за наявності в нього підстав та аргументованої позиції повинен звертатися до ВСУ для вирішення питання про внесення до КС України подання щодо конституційності застосовуваного правового акта [255, с. 44].

По-перше, таке розуміння ч. 3 ст. 8 ЦПК суперечить процесуальному положенню суду в цивільному процесі, якому ex officio належить знати закони й вирішувати справи відповідно до Конституції, законів України, міжнародних договорів та інших нормативно-правових актів (частини 1 і 2 ст. 8 ЦПК). Саме суд, а не сторони чи будь-які інші особи, має бути експертом з правових питань у процесі. Спір з приводу правильності застосування судом закону можливий лише при подачі особою, яка бере участь у справі, апеляційної або касаційної скарги.

По-друге, до вирішення справи по суті й ухвалення рішення особи, які беруть участь у справі, не знають і не можуть знати про те, який закон чи інший нормативно-правовий акт і в який спосіб буде застосовано судом. Тому покладати на них обов’язок доводити неконституційність цих нормативно-правих актів при невпевненості в тому, чи дійсно суд застосовуватиме їх, є недоречним.

По-третє, ЦПК не зобов’язує осіб, які звертаються до суду з позовною заявою, взагалі посилатися на які-небудь норми права. Головне, щоб були зазначені фактичні обставини справи й вимоги заявника, який звертається за судовим захистом. Крім того, до предмета доказування, як вбачається зі змісту ст. 179 ЦПК, не належать питання права; ними є лише фактичні обставини справи. Таким чином, на нашу думку, не можна погодитись із запропонованим С. Я. Фурсою, Є. І. Фурсою і С. В. Щербак підходом до вирішення питання про конституційність законів чи інших нормативно-правових актів у цивільному процесі.

Не вирішує поставлену проблему, на наше переконання, і вже згадана постанова Пленуму ВСУ від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» [175, с. 21]. Так, її абз. 2 п. 2 зобов’язує суд при невизначеності питання, чи відповідає Конституції України закон, який підлягає застосуванню в конкретній справі, зупиняти розгляд справи і звертатися з мотивованою ухвалою (постановою) до ВСУ, який відповідно до ст. 150 Основного Закону може порушувати перед КС України питання про відповідність Конституції законів та інших нормативно-правових актів. У той же час в абз. 1 п. 2 цієї ж Постанови роз’яснюється: оскільки Конституція, як зазначено в її ст. 8, має найвищу юридичну силу, а її приписи є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Основному Закону й у всіх необхідних випадках застосовувати останній як акт прямої дії. Отже, на нашу думку, ВСУ фактично перекреслює можливість застосування одного положення своєї Постанови іншим або робить це недоцільним.

Вирішення поставленої проблеми, на нашу думку, вбачається з урахуванням таких чинників.

По-перше, чинним законодавством і перш за все Конституцією України достатньо чітко розмежовуються втрата нормативним актом юридичної сили внаслідок визнання його (повністю або в частині) неконституційним (ч. 2 ст. 152 Конституції) і незастосування акта, який суперечить нормативному акту вищої юридичної сили (ст. 8; п. 1 Перехідних положень Конституції). І якщо суди загальної юрисдикції дійсно не володіють повноваженнями визнавати закони й деякі інші законодавчі акти вищих органів влади, визначені в ст. 150 Конституції, неконституційними, а отже, нечинними, тобто такими, що втратили юридичну силу, відмовитись від застосування неконституційного, як на думку суду, нормативного акта, суд, як вбачається, все ж таки має право. Із цього приводу Т. В. Сахнова справедливо зазначає, що в такому разі суд визначає закон, який підлягає застосуванню, як інструмент для вирішення спірних правовідносин з метою захисту прав і законних інтересів [205, с. 124]. У будь-якому випадку це зовсім інший механізм, який і передбачений Конституцією, і підтверджений судовою практикою, зокрема, постановою Пленуму ВСУ «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», однак який відрізняється від порядку конституційного судочинства, засади якого закріплено в розд. ХІІ Основного Закону. Як підкреслено Конституційним Судом, згідно з ч. 3 ст. 8 Конституції України її приписи є нормами прямої дії. Вони застосовуються безпосередньо й незалежно від того, чи прийнято на їх розвиток відповідні закони або інші нормативно-правові акти (абз. 2 п. 2 рішення КС України у справі щодо завчасного сповіщення про мирні зібрання від 19 квітня 2001 р.) [281, с. 26].

По-друге, визнати неконституційним можна не будь-який закон чи інший нормативно-правовий акт, що застосовується судом при розгляді конкретної справи. Так, вирішуючи цивільні справи, суд застосовує до спірних правовідносин той закон або інший нормативно-правовий акт, який діяв на час виникнення чи існування цих правовідносин. На момент розгляду справи він може бути й нечинним. Класичний приклад: ЦК УРСР 1963 р. підлягає застосуванню судами до цивільних відносин, що виникли до 1 січня 2004 р. (часу набрання чинності новим ЦК 2003 р.). Однак визнати неконституційним нормативно-правий акт, який втратив чинність, КС України не вправі, оскільки його юрисдикція поширюється лише на чинні нормативно-правові акти (абз. 1 п. 5 рішення КС у справі щодо прописки від 14 листопада 2001 р. [276, с. 34]).

Може утворитися, отже, суттєва прогалина правового регулювання, а позбавлення суду права незастосування закону чи іншого нормативно-правового акту, який, на його думку, суперечить Конституції України, може поставити під загрозу можливість захисту прав і свобод людини. Суд за жодних умов не вправі відмовитися від здійснення правосуддя з дотриманням вимог законності і справедливості, адже ч. 9 ст. 8 ЦПК забороняє відмову в розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості чи суперечливості законодавства, регулюючого спірні відносини.[35]

По-третє, питання про повноваження загальних судів стосовно перевірки законодавчих актів щодо їх відповідності Конституції, а також відповідності підзаконних актів законодавчим актам вищої юридичної сили в порядку нормоконтролю, слід розглядати з урахуванням конституційного положення, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, і з огляду на право громадян на судовий захист. Саме права та свободи людини мають визначати смисл, зміст, тлумачення й застосування законів і забезпечуватися правосуддям. Водночас закріплений законодавством порядок звернення судів загальної юрисдикції до КС передбачає обов’язкове зупинення провадження у справі (ст. 83 Закону «Про Конституційний Суд України»; ч. 3 ст. 8 і п. 4 ч. 1 ст. 201 ЦПК). З урахуванням часу, необхідного для надходження відповідних матеріалів через ВСУ до КС України й безпосереднього розгляду цієї справи в порядку конституційного судочинства, можна впевнено стверджувати, що ефективність захисту прав осіб, які беруть участь у цивільній справі, значно знижується, якщо й зовсім не втрачає своєї актуальності. Разом із цим може виникнути загроза порушення права особи на вирішення справи компетентним судом у розумний строк, закріплене п. 1 ст. 6 Європейської конвенції. І хоча ч. 2 ст. 83 Закону «Про Конституційний Суд України» й передбачено, що конституційне провадження у справах за зверненнями ВСУ розглядається КС невідкладно, це не знімає гостроти існуючої проблеми.

Аналіз функціональних повноважень загальних судів при здійсненні правосуддя в цивільних справах (зокрема, щодо застосування Конституції як акта прямої дії до спірних матеріальних правовідносин), які в деяких випадках можуть входити в колізію з юрисдикцією КС України, свідчить, таким чином, про необхідність більш широкого тлумачення цивільної юрисдикції. На нашу думку, поняття «цивільна юрисдикція» разом з компетенцією вирішувати питання факту (тобто спори та інші правові питання) має включати в себе також право загальних судів розглядати спірні питання конкуренції правових норм, тобто оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в разі необхідності застосовувати останню як акт прямої дії.

<< | >>
Источник: ШАДУРА ДМИТРО МИКОЛАЙОВИЧ. ЦИВІЛЬНА ЮРИСДИКЦІЯ. ДИСЕРТАЦІЯ на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Харків –2008. 2008

Скачать оригинал источника

Еще по теме 2.4. Розмежування цивільної і конституційної юрисдикцій:

  1. 2. Методи цивільно-правового регулювання та його ознаки.
  2. 15. Види цивільно-правових відносин.
  3. 24. Надання фізособі повної цивільної дієздатності.
  4. 25. Обмеження цивільної дієздатності фізособи та правові наслідки такого обмеження.
  5. 27. Конституційний Суд У. як єдиний орган конституційної юрисдикції
  6. 42. Конституційно-правове регулювання соціально-економічних прав і свобод громадян України.
  7. 47.Особливості цивільно-правової відповідальності за екологічні правопорушення.
  8. 102. Співвідношення конституційної та правової держави
  9. ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ НА МОРСЬКОМУ ТРАНСПОРТІ
  10. Особливості цивільно-правової відповідальності за порушення транспортних зобов'язань
  11. 6.Порівняйте положення формаційної та цивілізаційної парадигм у дослідженні суспільства.